Його зненацька охопив сумнів: «Чи те я роблю, що
слід? Чи здатний на це? Чому так тягне туди, в невідоме? І він зупинився
серед шляху. Замислився. Озирнувся. Хоча дорога стелилася попереду
рівна й широка, проте він не міг іти далі: неспокій, і невдоволення
собою, і жадання чогось вищого переповнили його. А обіч уторованої
дороги громадилися вершини, які здавалися такими стрімкими й
неприступними, що на них ніхто не наважувався зійти. До того ж їх
оточували непрохідні хащі, глибокі яруги, гострі стрімчаки й бескиди…
І все ж він рішуче зійшов з гладенької дороги й
крізь нетрі та чагарі заторував власну стежину до вершини. І вже ніщо не
могло зупинити сміливця: ні колюче терня, ні скелясті крутосхили, ні
глибокі урвища. Він здіймався все вгору і вгору. «Божевільний!» –
жахалися одні, що спокійно дибали гостинцем. «Відчайдушний!» – захоплено
вигукували інші, які вже готувалися рушити й собі услід за сміливцем.
«Щасливий!» – зітхали ті, що через свою кволість, несміливість чи
полохливу вдачу не могли піти за першопрохідцем. А були й такі, що
мовчки заздрили й потайки зневажали сміливця.
Що йому до того! Він уперто здіймався на вершину, де
не ступала ще нога людська. І то було його покликання, його щастя, його
слава й безсмертя. Як важливо в житті знайти себе, доки не пізно, доки
ще молодий! А йому тоді йшов уже тридцять другий. За спиною в нього і
вчителювання, і участь у боях, і робота в провідній республіканській
газеті художником-ілюстрато-ром, карикатуристом. Читачі в кожному номері
шукали гострі, дотепні малюнки, під якими стояв підпис «Сашко». Друзі
щодня приходили до нього в майстерню, щоб подивитися, як під пензлем
народжується пейзаж чи людський тип. І називали його талановитим, і
пророкували йому творче майбуття. А його не задовольняли ні карикатури,
ні акварелі, ні олійні праці. Все дужче й дужче почувався невдоволеним,
бо відчував у со^і силу творця нового мистецтва, що тільки-но
утверджувалося. І однієї ночі після роздумів він рішуче вийшов зі своєї
майстерні, щоб ніколи до неї не повернутися. Залишив мольберт, фарби,
закінчені й незакінчені полотна – залишив назавжди. З плащем через плече
й дорожнім портфелем у руці поспішив на вокзал, сів у поїзд, що повіз
його на берег Чорного моря, в красуню Одесу. А вранці він уже стояв
перед директором кінофабрики і промовляв три заповітних слова:
- ? – Хочу стати режисером!
Це був Довженко.
|